Олена Мордовіна: «Видавництво в Україні переживає явну кризу…»

Олена Мордовіна, редактор видавництва «Каяла», заступник головного редактора літературного журналу «Хрещатик» та альманаху «Новий Гільгамеш», розповіла чому письменнику не обов’язково мати профільну освіту та як використовувати кризу для свого розвитку.

 

1. Олена, письменник – професія чи хобі?

Для всіх по-різному, звісно. Для мене це не професія, і не хобі. Це потреба фіксувати в тексті якісь зникаючі події, що йдуть назавжди. Причому я дотримуюся відомого правила: можеш не писати – не пиши. До останнього намагаюся не звертати уваги на сюжети, діалоги та образи, що зароджуються в моїй свідомості – якщо те, що прийшло, справжнє, воно не зникне, не промайне, наче картинка зі стрічки Фейсбука – залишиться і мучитиме тебе до кінця. Сюжети, діалоги, кімнати, яких уже немає, люди, які залишились у минулому, міста, яких уже не існує. Києва 90-х вже немає, він зник, він існує тільки в нашій пам’яті, в моїй пам’яті. Ми живемо в якомусь іншому Києві. Ми самі вже інші. Є, звичайно, якесь Вічне Місто, яке можна знайти, пробравшись крізь усі ці нашарування, але міста-епохи народжуються і вмирають,

2. Звідки черпаєте ідеї для написання нових сюжетів?

Ось ці моменти, які не дають про себе забути – з них і складається сюжет, сам собою зазвичай. Причому це не тільки події, які я сама пережила. Це ще якісь кармічні речі. Наприклад, років п’ять тому я почала писати роман «Чокрак» (так і не закінчила поки що), в якому персонаж воскресає з мертвих – так воскресає, у наш час, все гранично реалістично – наскільки це можливо в такій ситуації. За задумом, це відбувається завдяки якомусь… напівфантастичному, звичайно ж… впливу зупиненої атомної станції, розташованої поблизу, і тому, що тіло загиблого знаходилося в цілющому грязьовому озері, яке, як здавна вважалося у місцевих жителів, має здатність воскресати мертвих. І там у мене йде відсилання до випадку з відомим німецьким художником Йозефом Бойсом, який у молодості служив у Люфтваффі. Його літак 1943 року підбивають — і льотчик падає до цього озера і зникає безвісти. Реальна історія. Місцеві його відходжу, а потім ходить така легенда, що він нібито воскресає з мертвих. Звідки взявся цей сюжет? Чому раптом саме це і в такій формі, і атомна станція якась, так? Маячня. І ось буквально на початку цього року виявляю у архівах інформацію про свого дідуся – виявляється, 1943 року він зник безвісти в боях за місто Чорнобиль і майже два місяці його вважали загиблим, поки нарешті не виявили серед живих. Дзеркальна ситуація така. Та сама історія, практично, тільки з іншого боку фронту. Про цей випадок ніколи в сім’ї не розповідали, дід взагалі війну не згадував у розмовах, хоча коли трапилася аварія на Чорнобильській атомній станції, це могло б послужити поштовхом до спогадів про те місце та ті події. Інформація якимись іншими шляхами передається, досить химерними – з перешкодами, спотвореннями, але містить у собі основні символи. Тож письменники якоюсь мірою шамани – і якщо з’являється якийсь сюжет, то він з’являється неспроста.

 

3. У скільки років ви написали свою першу книгу?

Перший виданий роман “Баланс білого” був написаний, коли мені ледве виповнилося дев’ятнадцять. Після я його доповнювала, та й сюжет вишикувався остаточно набагато пізніше, але основний масив тексту, вся його описова частина, а це відсотків вісімдесят – коли мені було дев’ятнадцять. Я і назвати його тоді хотіла «Дев’ятнадцята нервова криза» — на честь пісні Rolling Stones, гурту, який тоді входив до моєї першої десятки. Можливо, якби я мав можливість видати його тоді, він був би зовсім іншим. Пішла ця легкість і дикість… Небагато про це шкодую. Але найранішим моїм повноцінним твором була розповідь, написана у шістнадцять – пізніше вона увійшла до збірки «Воскові ляльки». Це теж є частково відповіддю на запитання про першу книгу – оскільки саме збірка оповідань була першою виданою книгою, а не роман. У шістнадцять я його теж не дописала – дописала у двадцять три, початковий текст підбивав до подій, що сталися пізніше, але атмосфера тексту та «механіка» головного героя були прописані вже тоді. Йдеться розповіді «Далматинська жаба». Мені дуже приємно було, коли збірка потрапила до шорт-аркуша премії «Чехівський дар» і уривки саме з цієї розповіді були поставлені на сцені Таганрозького драматичного театру. Тоді на церемонії нагородження я дуже пишалася тією шістнадцятирічною дитиною, яка все це вигадала. коли збірка потрапила до шорт-листу премії «Чехівський дар» і уривки саме з цієї розповіді були поставлені на сцені Таганрозького драматичного театру. Тоді на церемонії нагородження я дуже пишалася тією шістнадцятирічною дитиною, яка все це вигадала. коли збірка потрапила до шорт-листу премії «Чехівський дар» і уривки саме з цієї розповіді були поставлені на сцені Таганрозького драматичного театру. Тоді на церемонії нагородження я дуже пишалася тією шістнадцятирічною дитиною, яка все це вигадала.

 

4. Ви не лише письменниця, а й редактор видавництва «Каяла», а також заступник головного редактора літературного журналу «Хрещатик» та альманаху «Новий Гільгамеш». Наскільки ви критичні до авторів?

Продовжимо тоді вже порушену тему. Я з великою увагою належу до юних авторів, оскільки знаю, що хороший текст можна написати в досить ранньому віці. Я взагалі дуже лояльна до текстів, що викликають у мене просту людську симпатію. Ми зараз не говоримо про абсолютно геніальні чи безумовно талановиті тексти. А лише про тих, з якими доводиться стикатися щодня. Ця лояльність заважає мені бути добрим редактором, звичайно. Лояльність до автора, немає тексту. Якщо розповідь чи добірка поезій потрапляють мені до рук, я можу бути нещадною. Тому волію бути в тіні – відбором матеріалу нехай займається головний редактор – ним може бути лише досить жорстка людина, яка готова брати на себе таку високу відповідальність. З іншого боку, якщо текст хороший, а автор мені неприємний з якихось особистих мотивів, я завжди вирішую на користь тексту. Ніколи не плутаю робочі стосунки із особистими. Тому що людська підлість та дурість кордонів не має, а добрий текст залишається добрим текстом.

 

5. А як самі сприймаєте критику на свою адресу?

Болісно, ​​як усяка творча людина. Головний редактор «Хрещатика» Борис Марковський у своєму недавньому інтерв’ю згадував, як працював із першими моїми оповіданнями, надісланими до журналу. Як йому важко було в чомусь мене переконати, змусити прибрати явну дурість чи приховану стилістичну недбалість. Нині я сама все це помічаю. Особливо у чужих текстах. Але тоді сприймала все в багнети. Днями мене допустили до ще не виданого роману одного живого українського класика, і там у нього якийсь харизматичний персонаж, своєрідний гуру, проголошує принцип, яким він слідує у творчості. Не дослівно цитую – просто передаю суть. Ти вагаєшся, сумніваєшся – купатися чи не купатися – як усяка творча особистість, але ось ти прийняв рішення, що буде саме так, і з цього моменту ти відповідаєш за те, що ти вирішив і за наслідки цього рішення – всією своєю шкірою, всім своїм єством. Ну, і вже свідомо прийняте рішення відстоюй, як вовк – контратакуй, огризайся, якщо нападають. Тож доводиться й огризатися інколи.

 

6. Як можете оцінити сучасний стан книговидавництва в Україні?

Книговидавництво в Україні переживає явну кризу. Причин для цього безліч, але сумувати не слід. Історія вчить тому, що для багатьох стан кризи є поштовхом і навіть оптимальним середовищем для старту та розвитку. Видавництво «Каяла» було засноване трохи більше року тому – і ми, як нове видавництво, намагаємось використати переваги загального занепаду. Автори, які в іншій ситуації пішли б до потужнішого і просунутого видавця, йдуть до нас через те, що той переживає кризу і видає лише старих, перевірених, комерційно успішних авторів. Тож завжди є привід для оптимізму.

 

7. У творчих людей свій графік. Ви живете яким?

За природою я «сова», звичайно. Люблю працювати ночами. До речі, саме тому мені так сподобалися дизайнерські речі L’Andre, де я знімалася для цього інтерв’ю. Світлана Андрікевич, творець цього бренду, часто у своїх роботах використовує образ сови. Це зазвичай стильна аплікація з крильцями, що пристібаються на гудзики, декорованим пір’ям справжніх птахів — відчуття шалені. Вона має з цією совою і сукні, і топи. А закохавшись у сову, я вже захопилася брендом загалом. Так ось, про пташки. При нашому ритмі життя не завжди виходить слідувати своїм природним уподобанням. Вдень треба обертатися в соціумі, активно спілкуватися з людьми, дитину до школи будити, знову ж таки. Тому останнім часом графік у мене абсолютно не совиний. Вранці, поки немає нікого вдома і можна відключити вай-фай, я працюю над своїми текстами – дописую роман чергове або переробляю розповідь. А по обіді активно вмикаюся у суспільне життя. Ну, і надвечір вже настільки виснажена, що серйозно займатися творчістю вже не можу – заряд сідає. Але, в принципі, якщо пробиває якась ідея, то на такий момент творчого піднесення не впливає місце, час доби.

 

8. Як ви вважаєте, хто він, ваш читач?

Читач тієї серії книг, яку я представлю в Одесі, – безумовно, дитина, підліток. Я привезу лише першу книгу серії «Міське фентезі» — свою повість «Примара з Лук’янівки», за нею в цій серії ми видамо «Останній притулок бунтарів» Анастасії Воронової – дуже талановитий роман, який, сподіваюся, захопить старших читачів. А ось мій власний читач на сьогодні – це дитина, якій цікаві пригоди та якісь загадкові історії, які можуть статися з нею самою. І які абсолютно неможливі у реальному світі. Ось таке логічне протиріччя. Щодо дорослого читача – відповім коротко: мій читач – це той, якому цікаво те, що цікаве мені. У якийсь проміжок часу. У якомусь сюжеті. У якомусь повороті подій.

 

9. Незабаром у вас презентація книги в Одесі, а чи є вже в думках новий сюжет?

Я вже пишу продовження історії про хлопчика-привида. На друзів з першої повісті чекають нові пригоди. На тому боці реальності події, намічені у першій книзі, теж стрімко розвиваються. Тож, сподіваюся, продовження не дасть нудьгувати ні мені, ні майбутнім читачам. Паралельно вигадую роман про дівчину-модель, яка з суворого пітерського напівкримінального середовища виривається в зовсім інший світ, не забуваючи, втім, про те, звідки вона походить. І ця реальність, з якої вона вирвалася, її переслідує. Спочатку не було бажання писати саме про модель, але це саме той персонаж, який може легко переходити з однієї реальності в іншу. Такий ультратонкий інструмент дослідження різних верств соціальної реальності. Ну, і крім того, хочеться поламати стереотип про дівчат-моделей як про недалекі, легковажні істоти.

 

10. Як ви вважаєте чи обов’язково мати спеціальну освіту для того, щоб стати успішним письменником?

Можливо, комусь це може допомогти в процесі становлення, але мені завжди здавалося, що письменнику треба більше дізнаватися про світ, про те, як раціонально і водночас шалено він улаштований… Саме тому я була свого часу переконана, що мені потрібна біологічна освіта. Є знайомі письменники, яким спочатку була цікава математика чи фізика. Медицина, безперечно. Серед письменників дуже багато людей, які здобули медичну освіту. Мій улюблений Булгаков, наприклад. Але спочатку він не ставив собі за мету письменство. У нього є оповідання, з ранніх, у якому головний герой просить світобудову припинити всі ці починали тоді вирувати війни і революції – і просто дати йому можливість працювати, займатися медициною, препарувати тканини і замальовувати анатомічну будову органів.

 

11. Що можете порадити молодим авторам?

Тут немає якихось спільних схем. Комусь допоможе порада писати щодня по п’ять сторінок, а хтось повинен спробувати взагалі не писати, поки виходить утриматися – я сама належу до другого типу. Комусь треба вивчати світ, а хтось має підвиснути у своїй екзистенції. Комусь необхідно проясняти розум, а комусь замутнити алкоголем чи наркотиками – але таке навіть не можна радити. Хтось орієнтуватиметься лише на себе, а комусь допоможуть письменницькі курси. У геніїв, мабуть, це питання навіть не виникає. Але якщо вже виник, то кожен шукає відповідь на ці запитання сам. Мені, наприклад, дуже корисним у якийсь момент виявився бестселер On writing Стівена Кінга. Він дуже допомагає саме на тому етапі, коли ти готовий до написання серйозного у плані побудови роману – і коли це вже не просто питання таланту, а питання технології, архітектоніки, тонких моментів, які може прояснити лише майстер. А так, як писали, наприклад, Генрі Міллер чи Джек Керуак, ніхто ніколи і нізащо навчити не зможе.

 

Фотограф – Марія Тушинська

Стиль – L’Andre

Дизайнер – Світлана Андрікевич