«Люди хочуть бути почутими»: Психологиня Ольга Кітік — про самотність, війну та сучасні стосунки

Понад десять років Ольга Кітік  працювала журналісткою новин. Щодня — людські трагедії, складні історії, пошук сенсацій і відповідальність за кожне слово. Згодом вона зрозуміла: іноді інформація не лікує, а лише залишає ще більше болю. Саме це стало переломним моментом, який привів її до психології. Сьогодні Ольга Кітік  — практикуюча психологиня, яка працює з людьми, допомагаючи їм переживати втрати, тривогу й кризи. В інтерв’ю вона пояснює, чому українці навчилися жити на межі, чи справді соціальні мережі роблять нас менш щасливими, як не сплутати здорові особисті кордони зі страхом близькості та чому після перемоги мирне життя теж може стати непростим психологічним випробуванням.

— Ми живемо в час, коли бути сильним стало майже обов’язком. Але в якийсь момент ця стійкість перетворюється на емоційне заціпеніння. Як зрозуміти, що ми вже не проживаємо свої почуття, а просто виживаємо?

— Зараз психіка українців, які живуть у своїй країні, працює буквально на межі своїх можливостей. Це виснажує і психіку, і тіло.Водночас повне усвідомлення того, що людина щодня живе на межі виживання, було б надто болісним. Саме тому психіка вибудовує захисні механізми. Поки люди знаходять сенс у простих речах, продовжують працювати, зустрічатися з друзями, радіти, народжувати дітей і будувати плани — це допомагає їм витримувати реальність.Людям не потрібне постійне усвідомлення того, що вони перебувають на межі. Їм потрібен сенс життя, потрібно мати за що боротися, за що триматися й у що вірити. Так, можливо, зараз вони проживають свої почуття не повною мірою. Але це значно краще, ніж щодня жити з відчуттям постійної небезпеки. Те, що сьогодні бути сильним стало майже обов’язком, дуже влучне спостереження. Є таке поняття, як резильєнтність — психологічна стійкість. Якщо говорити простіше, це здатність людини відновлюватися після випробувань.Можна уявити гумовий м’яч: чим сильніше його кидають об підлогу, тим вище він підстрибує. Приблизно те саме зараз відбувається з українцями. Кожне нове випробування робить людей стійкішими й розширює межі їхніх можливостей.Звісно, хотілося б, щоб ця стійкість формувалася не такою ціною. Але реальність така, що люди, які сьогодні живуть в Україні, змушені бути сильними.Чи добре це? Однозначної відповіді немає. Але для психіки цей механізм значно корисніший, ніж його відсутність. Сьогодні українці схожі на той самий гумовий м’яч — вони щоразу піднімаються після удару. Можливо, згодом це матиме певні психологічні чи емоційні наслідки. Але поки люди можуть радіти дрібницям, продовжувати жити й відчувати сенс у тому, що роблять, саме це допомагає їм залишатися сильними.

— Сьогодні дуже модно говорити про особисті кордони. Але чи не здається тобі, що іноді люди прикриваються здоровими особистими межами, хоча насправді просто бояться близькості та відповідальності?

— З одного боку, це справді модне поняття. Але це корисна мода. Багато людей не вміють захищати свої особисті межі й навіть не завжди розуміють, де вони проходять. Це стосується і сімейних стосунків, і спілкування загалом. Наприклад, коли родичі чи знайомі ставлять нетактовні запитання на кшталт: «Чому ти досі не одружилася?» — це теж порушення особистих кордонів.Саме тому ця тема важлива. Вона формує нову культуру спілкування, вчить поважати чужий простір і спокійно відстоювати власні межі. Водночас страх близькості й відповідальності існував завжди. Не варто пов’язувати його лише з темою особистих кордонів. Наприклад, люди з ненадійним типом прив’язаності справді можуть прикриватися поняттям «здорових кордонів», бо не готові до близьких стосунків. Але проблема не в самих кордонах, а в тому, що людині складно будувати глибокий контакт. Цікаво, що сьогодні дедалі більше людей шукають підтримку в технологіях і штучному інтелекті. Але жодна технологія не здатна замінити живе людське спілкування. Стосунки все одно потрібно будувати з людьми. Ті, хто ще не готовий брати відповідальність за свої слова й учинки, завжди знайдуть спосіб себе виправдати — незалежно від того, прикриватимуться вони поняттям особистих кордонів чи чимось іншим. Водночас сама дискусія про здорові особисті межі є дуже корисною. Головне — не впадати в крайнощі. Можна сказати, що навіть у здорових особистих кордонів мають бути свої межі. Кожна людина сама визначає, що для неї є прийнятним. Здорові особисті кордони — це насамперед уміння чути себе, розуміти власні потреби й водночас не втрачати здатності розуміти інших. Добре, коли людина може чітко сказати, де проходить її межа і яку рису не варто переступати. Але якщо хтось боїться близькості чи відповідальності, він однаково знайде спосіб захиститися — незалежно від того, якими словами це пояснюватиме.

— Тоді перейдемо до соціальних мереж. Вони ніби навчили нас постійно демонструвати, що ми щасливі. Як тобі здається, сучасна людина сьогодні більше живе власним життям чи все ж грає роль людини, яка живе щасливим життям?

— Соціальні мережі — це, певною мірою, ідеальна ілюзія. Вони дозволяють показати саме ту версію себе, яку людина хоче продемонструвати іншим. З одного боку, це величезний плюс. Соціальні мережі об’єднують людей, допомагають підтримувати зв’язок із рідними та друзями, дають можливість швидко отримувати інформацію. Наприклад, одна людина може перебувати в Україні, інша — у Китаї чи Мексиці, і вони можуть ділитися своїм життям, знайомитися з культурою одне одного, отримувати новий досвід. Світ став значно ближчим. Але є й інший бік медалі. Разом з інформацією людина отримує величезне емоційне навантаження. Вона постійно бачить життя інших людей — або, точніше, ту його частину, яку їй показують. Саме через це багато хто перестає почуватися достатньо успішним чи щасливим, адже починає порівнювати себе та свої досягнення з чужими. Скільки б не говорили про те, що соціальні мережі — це лише красива картинка й ілюзія успіху, люди все одно продовжують порівнювати своє життя з життям інших і часто через це почуваються гірше. Саме тому останнім часом стали популярними так звані цифрові детокси. Люди свідомо залишають соціальні мережі на певний час, обмежують користування ними, видаляють застосунки або просто починають значно менше споживати контент. Вони підписуються лише на ті теми, які їм справді цікаві, і свідомо звужують інформаційний потік. Мені здається, що через соціальні мережі люди почали менше проживати власне життя і більше — життя, яке хочуть показати іншим. Колись навіть існувала популярна фраза: «Якщо ти цього не виклав у соцмережі — значить, цього не було». І, на жаль, багато хто досі живе за цим принципом.

Через це люди нерідко обирають не той відпочинок, який приніс би їм справжнє задоволення, а той, який матиме гарний вигляд в Instagram. Вони їдуть у популярні, «інстаграмні» місця, щоб зробити красиві фотографії й показати іншим, наскільки успішним і красивим є їхнє життя. І саме це створює величезний внутрішній тиск. Людина починає обирати не те життя, яке хоче прожити сама, а те, яке, здається, від неї очікують інші

— Але чи є в соціальних мережах щось позитивне?

— Безумовно, є. Соціальні мережі дозволяють залишатися на зв’язку з людьми та швидко отримувати корисну інформацію. Наприклад, коли ви плануєте відпустку, завжди можете знайти людей, які вже побували в потрібному місці, прочитати їхні відгуки, дізнатися про особистий досвід. Це справді великий плюс.Але є й інший бік. Люди схильні показувати своє життя лише з найкращого ракурсу. Через це багато хто стає менш щасливим, адже починає надто залежати від реакції аудиторії. Не варто забувати й про хейт. Ті, хто активно веде свої соціальні мережі, рано чи пізно стикаються з негативними коментарями. Це психологічно виснажує і теж заважає почуватися щасливим. Складається враження, що людина постійно перебуває у боротьбі: із хейтерами, із тими, хто здається успішнішим, із власною невпевненістю. Іноді навіть із фінансовими можливостями, коли прагне дозволити собі відпочинок чи спосіб життя, який матиме кращий вигляд у соціальних мережах. Саме тому мені здається, що сьогодні люди частіше грають роль людини, яка живе щасливим життям, ніж справді проживають його. Звичайно, ми все одно живемо своє життя. Але наскільки якісно — це вже питання, на яке кожен має відповісти собі сам.

— Ти була журналісткою, а зараз практикуєш як психологиня. Чи змінилося твоє ставлення до правди? Чи завжди людині потрібно знати всю правду про себе, чи іноді психіка сама вирішує, що вона готова витримати?

— Насправді моє ставлення до правди справді змінилося. Чесно кажучи, до цього запитання я навіть ніколи про це не замислювалася. Коли я працювала журналісткою, для мене було важливо знайти всі сторони історії, показати повну картину, максимально чесно донести інформацію до людей. Але, прийшовши в психологію, я зрозуміла, що людині далеко не завжди потрібно знати всю правду — зокрема й про саму себе. Я вже згадувала про психологічні захисні механізми. Іноді вони працюють саме для того, щоб уберегти нас від інформації, яка може виявитися надто болісною. Наприклад, далеко не кожна людина готова усвідомити, що все життя перебувала у стосунках із позиції жертви або що в дитинстві їй бракувало батьківської любові. Це дуже важка правда. Іноді людині навіть не обов’язково знати її саме зараз. Адже що вона отримає? Ще одну психологічну травму, ще один сильний біль. Так, можливо, це стане поштовхом до глибшого пізнання себе. Але чи зробить це людину щасливішою саме в цей момент? Не факт. Тому, якщо психологічні захисти спрацювали, іноді варто дозволити їм виконувати свою функцію. Коли психіка буде готова, вона сама відкриє доступ до складнішої правди й дасть можливість її витримати. Є речі, які справді краще дізнатися тоді, коли людина внутрішньо до цього дозріє. Тому так, у журналістиці правда має одну цінність, а в психології я зрозуміла, що іноді повна правда може не допомогти, а травмувати.

— За останні роки українці пережили надзвичайно багато втрат і випробувань. Чи існує ризик, що ми настільки звикнемо жити в кризі, що одного дня мирне життя теж стане для нас психологічним викликом?

— Такий ризик справді існує. Коли ми повернемося до мирного життя, ми вже будемо зовсім іншими людьми. Ми більше пережили, більше втратили, більше зрозуміли. Саме тому багатьом людям, які повертаються із війни, буває дуже складно адаптуватися до мирного життя. Воно живе за іншими правилами, там інші темпи, інші стосунки між людьми, інші пріоритети. Сьогодні всі дуже чекають моменту, коли можна буде повернутися до того життя, яке було колись. Але є одна дуже болісна правда: того життя вже не буде. Ми всі змінилися. І життя теж буде іншим. Для багатьох це стане окремим проживанням втрати. Адже це не лише втрата людей чи дому. Це ще й втрата свого минулого, колишнього себе, відчуття безпеки. Хтось втратив близьких. Хтось — власний дім. Хтось — довіру до людей або ґрунт під ногами. Водночас є й ті, хто за цей час щось здобув. Хтось відкрив для себе нові сенси. Хтось по-новому подивився на життя. Хтось, навпаки, ще більше повірив у людей. Тому для кожного цей досвід буде абсолютно різним. Але для частини людей мирне життя справді може стати новим психологічним викликом. За роки війни багато хто звик жити в стані постійної небезпеки, до високого рівня адреналіну, до необхідності весь час бути напоготові. Саме тому повернення до спокійного життя теж вимагатиме часу, адаптації та внутрішньої роботи.

— Чи існує ризик, що після війни мирне життя теж стане для українців психологічним викликом?

— Так, адаптація може бути непростою: психіка звикає до постійної напруги, і після її зникнення комусь буде складно перебудуватися. У частини людей може навіть з’явитися потреба в сильних емоціях і ризику.Водночас це лише один із варіантів. Більшість, ймовірно, поступово адаптується до мирного життя, адже психіка дуже гнучка. Якщо ми витримали умови війни, зможемо адаптуватися і до миру.

— Чи не є проблемою те, що психологічні терміни стали надто популярними і часто використовуються як ярлики?

— Такі поняття, як «нарцисичний розлад», є клінічними діагнозами, які ставить лише психіатр. Важливо пам’ятати, що це спектр, а не чорно-біле визначення. Проблема виникає тоді, коли люди починають легко навішувати ярлики. Але знання термінів саме по собі не є шкідливим — воно може допомогти краще розуміти власний досвід і зменшувати внутрішній тиск. Водночас це не замінює діалогу і не дає права самостійно «діагностувати» інших. У складних випадках варто звертатися до фахівців. Загалом важливо не лише знати терміни, а й розуміти їхній зміст. І пам’ятати: конструктивна розмова можлива лише за взаємної готовності обох сторін.

— Чи можна говорити про новий тип самотності в сучасному світі, коли люди постійно на зв’язку, але почуваються ізольованими?

— Так, це явище посилилося. Соціальні мережі та технології дають можливість постійного контакту, але не замінюють живого спілкування. Людина може бути постійно «в мережі» і водночас почуватися самотньою, бо часто взаємодіє не з реальними людьми, а з їхніми образами. Додатково впливає і спілкування зі штучним інтелектом: воно може зменшувати потребу в реальних контактах і поступово послаблювати навички живого спілкування. Попри користь технологій, вони не здатні замінити людську близькість. Через це виникає ілюзія присутності інших, хоча справжнього контакту може не бути. Пандемія і розвиток ШІ частково послабили наші соціальні навички, тому зараз важливо їх відновлювати — через відкритість, щирість і живе спілкування без осуду.

— Чи можна сказати, що сучасна культура зробила нас залежними від пошуку себе? Де межа між здоровим саморозвитком і відчуттям, що зі мною щось не так?

— Пошук себе — це нормальний і навіть корисний процес. Людина змінюється, і це природно. Було б дивно залишатися точно такою ж, як десять років тому. Нормально змінюватися, переглядати свої погляди, визнавати помилки, змінювати смаки й уподобання. Це ознака розвитку особистості. Але іноді цей процес стає нав’язливим. Часто на це впливають соціальні мережі, травматичний досвід або внутрішня потреба щось довести — собі чи іншим. Тоді з’являється постійне прагнення «стати кращою версією себе», яке перетворюється на боротьбу із собою. У таких випадках зовнішній вигляд постійного розвитку може приховувати глибоке відчуття, що «зі мною щось не так». Тому важливо чесно запитати себе: я справді розвиваюся і стаю ближчим до себе — чи я просто намагаюся заглушити внутрішній біль і щось довести іншим?

— Якби ти могла забрати одну психологічну помилку, яка найбільше шкодить людям, що б це було?

— Це була б спроба заслужити любов. Багато людей несуть із дитинства досвід нестачі любові й намагаються компенсувати це в дорослому житті — довести, що їх можна любити, що вони достатньо хороші.Це впливає на самооцінку, вибір професії, стосунки, життєві рішення. Людина починає орієнтуватися не на власні бажання, а на зовнішнє схвалення. Якби цього не було, люди, можливо, частіше обирали б те, що їм справді підходить, а не те, що виглядає престижно чи схвалюється суспільством. І тоді вони могли б почуватися більш цілісними.

— Яку головну правду про людей ти зрозуміла, працюючи спочатку як журналістка, а тепер як психологиня?

— Люди хочуть бути почутими. І в журналістиці, і в психології я бачу одне й те саме: людям важливо, щоб їх вислухали, щоб поруч хтось просто був. Навіть коли вони кажуть, що їм ніхто не потрібен, у глибині часто є потреба в контакті. Іноді людині потрібно просто виговоритися і бути почутою. Бо травма, як кажуть, зцілюється в контакті.Можливо, це і є головне: люди хочуть, щоб їх почули і побачили — по-справжньому.