Від війни в Україні до престижного кінного чемпіонату CHIO Aachen. Поліна Шовкова — українська вершниця.

Міжнародний кінно-спортивний чемпіонат CHIO Aachen щорічно збирає, без перебільшення, представників еліти світового кінного спорту. Кращі вершники та коні, у тому числі з таких далеких країн, як США та Австралія, долають величезні відстані (і величезний стрес, треба сказати), аби лише взяти участь у цьому визначному змаганні. Влітку 2024 року в Аахені було побито рекорд відвідуваності. На чемпіонат завітали понад 370 тисяч глядачів. Більшість спортсменів, які цього року брали участь, ми потім бачили на Олімпіаді в Парижі: Інгрід Клімке, ІзабельВерт, Шарлотта Фрай. Поліна Шовкова — юна та талановита вершниця цьогоріч була єдиною представницею від України на CHIO Aachen.

Пролунали останні акорди саксофонного соло Калеба Арредондо. Зриваючи грім оплесків, струнка та ідеально складена вершниця у жовто-блакитному парадному трико зіскочила з темно-гнідого, майже шоколадного жеребця, і, завершивши виступ строго за регламентом, з посмішкою попрямувала до виходу з манежу, де вже юрмилися журналісти та фотографи.

Хвилювання та напруга, які переслідували її аж до самого виходу на арену, зникли під час виступу з того самого моменту, як Поліна застрибнула на коня. Це були незабутні почуття:єднання з конем та публікою. І тепер вона летіла, як на крилах. Дівчина була у захваті від свого виступу. Тренер також був дуже задоволений результатами. Він обійняв спортсменку за плечі та привітав із успішним виконанням програми. І тільки тоді вона відчула, що готова розплакатися чи то від щастя, чи то від того, що напруга всіх цих днів остаточно відпустила її.

Адже перед тим, як виступати в програмі фрістайлу, у дівчини дуже боліло плече, але вона переборола себе і незважаючи на біль, все одно виступила з повною віддачою, хоча стійка на передпліччі та особливо заскок у стійку на плечі далися їй незвичайним зусиллям волі. Однак це вдалося їй настільки елегантно, що ніхто: ані глядачі, ані судді — не помітили її напруження. І навіть найскладніша частина змагання, технічний тест, була вже позаду. Поліна тренувалася у виконанні всіх його елементів лише три місяці, але завдяки підтримці тренера та завзятим тренуванням у неї все вийшло. І навіть те, що вершниця вважала найскладнішим — dismount, технічно непростий зіскок з коня, вона виконала чудово. Хоча на тренуваннях у цій вправі вона дуже часто травмувалася. То боліла п’ятка, то коліно. І складно було  приходити в норму, бо коли навантажуєш ноги, важко забезпечити собі спокій.

Всі навколо — тренери, інші спортсмени, помічники і журналісти — були вражені, що дівчинка, якій було тільки шістнадцять років, змогла виступити на такому рівні. Взагалі, це бу перший раз, коли в цьому змаганні виступали юніори, бо раніше ці змагання проводилися виключно для дорослих спортсменів.

Поліна була неймовірно щаслива, колі побачила свої бали, бо потрапила до десятки найкращих у вольтижуванні.

Щастя та піднесення — це те, що могли бачити інші. Але коли дівчина підійшла до свого коня та обійняла його, вона вже не могла стримати сліз.

Ніби знов повернулися гіркі відчуття, які вона ледве стримувала того холодного березневого дня 2022 року, коли стояла на блокпосту, очікуючи перевірки документів поряд з іншими людьми, що набилися в машину для евакуації з атакованого міста. І гадала, чи зможе ще у цьому житті обійняті свого коня. Чи, навіть, обійняти ще раз свого рідного тата, котрий залишався в Україні. Чи взагалі буде жити…

«Війна… Війна… Війна», — відстукувало ритм її серце.

Зі сльозами на очах Поліна залишала тоді в Україні двох своїх улюблениць — Депешу та Тайру. Депеша була першою конячкою, на якійдівчина почала вольтижування, і звичайно, що вона назавжди буде особливою для неї. Ці коні з невеличкої спортивної школи разом зі спортсменами вивчали основи вольтижування.Разом долали всі складнощі. Від Полтави цей клуб знаходився у сорока хвилинах їзди. Юні спортсмени завжди їздили на автобусі, і особливо тяжко було дістатися взимку, бо на під’їзді до кінно-спортивної школи була гірка, яку автобус взимку не міг подолати, і дівчатамприходилося добиратися пішки по снігу та льоду. В конюшні було всього чотири коня для вольтижування. Тренер, з якою дівчата починали, багато чому їх навчила, але потім їхнім тренером та лонжером (людиною, яка стоїть у центрі кола та тримає коня на корді, щоб він бігав по колу) став батько Поліниної подруги, якій і є власником конюшні. Саме вольтижуванням займалося шестеро. Юні спортсмени тренувалися на конях та в залі, в якому стояв залізний кінь та різні приладдя, яких, звісно, було недостатньо для професійних занять. Дітиприїздили на вихідних і весь час займалися.

«Я взагалі не хотіла займатися на конях, —згадувала потім Поліна в своєму інтерв’ю. — Це для мене було щось таке невідоме, і я трохи боялася коней. Але моя подружка займалася кінним спортом змалечку, тому що її тато — тренер та власник конюшні в Полтаві. Вона запропонувала мені спробувати, бо вони організовували літній табір. Я спочатку не хотіла, але все таки вирішила спробувати. Я перший раз сіла на коня, і в мене одразу почало все виходити та дуже легко даватися. Але це не було вольтижування, а просто їзда верхи. Саме там я опанувала всі базові навички. Це все було майже шість років назад, коли мені було одинадцять. З того моменту все і почалося».

Поліна пригадує, як відбулося її знайомство з вольтижуванням. Як молодим спортсменкамзапропонували поїхати на семінар до Києва, де мав бути представлений новий для них вид кінного спорту. Дивно, але до цього вони навіть не знали, що таке вольтижування. Юні вершниціпоїхали в Київ дуже спонтанно: їм запропонували — і в той же день вони виїхали. І саме тоді Поліна познайомилася з тренером, який розділив її тріумф в Аахені. Ентоні Бро Петі приїхав тоді з Франції, щоб провести цей семінар. Там він і випробував загальну атлетичну підготовку спортсменів. Поліна з подругою Катею були єдиними вершницями з досвідом у гімнастиці, тому все давалося їм дуже легко. Тренер відмітив, що дівчата володіють правильною механікоювиконання трюків, і саме у них все вийде, якщо вони будуть займатися цим далі. Новий різновидкінного спорту сподобалося вершницям, але в кінно-спортивній школі, де вони займалися, нічого не було: ні гурти (це спеціальна амуніція для вольтижування), ні обладнання. Але спортсменки не розгубилися і почали пристібати на коня ремінь, намагаючись хоч щось робити. Спочатку все це виглядало, як хобі, а потім вони ще два-три рази приїжджали на семінари до Києва. Після цього кінно-спортивна школанарешті придбала свою гурту, і це був дуже пам’ятний день для всіх, бо на той момент це була перша гурта у всій Україні. Після цього Поліна з подругою почали займатися більш серйозно, але тренувань було дуже мало.

«Взагалі гімнастикою ми займалися давно, —розповідає Поліна про своїх друзів, — з 4-х до 8-ми років. Потім так вийшло, що ми всі вшістьох ходили до циркової студії. Там об’єднано таке різноманіття видів спорту, що дає ідеальну підготовку перед вольтижуванням. Потім, коли ми вже перейшли до кінного спорту, то, звичайно, теж робили силові вправі з нашим тренером по вольтижуванню, але головну підготовку, на мою думку, ми отримали саме в цирковій студії».

Юні спортсменки евакуювалися з України до Словаччини за два тижні після того, як почалося повномасштабне вторгнення.

В цій гостинній країні вершницям дуже допомогла Федерація кінного спорту, і дівчата мали змогу тренуватися. Вони жили там чотиримісяці, і якраз у цей час у їхній підготовці відбувся великий прогрес. Спортсменки тренувалися на конях та на муві, залізному «коні», який повністю повторює форму та рух коня справжнього. Вони навіть мешкали біля стайні, і це було дуже зручно для тренувань. Поліна вважає, що саме в цей період вони почали серйозно займатися вольтижуванням. У Словаччині вольтижування більш поширене, ніж в Україні, тому там легше тренуватися та розвиватися у цьому напрямі кінного спорту. Підготовлені коні, гарне обладнання для тренувань, тренер, який багато чому міг навчити спортсменок із України. Вершниці вивчали безпеку та баланс елементів окремих вправ, тренували контроль тіла, відточували правильність позиції. Проробляли переходи між вправами. Працювали над їхньою висотою, шириною та амплітудою. Також багато уваги приділялося відповідності вправ біомеханіці руху коня. Перший досвід змагань з вольтижування також відбувся у Словаччині — і тільки на останніх, четвертих за рахунком, змаганнях у ційкраїні дівчатам стало зрозуміло, наскільки жахливо вони виступили у тих перших змаганнях. Зараз прогрес було вже відчутно.

Згодом Поліна переїхала до Мюнхена, де в неї була можливість готуватися до серйозних змагань з улюбленим тренером. Кожного дня вона ходить тут до залу, щоб робити силові вправи, також  по дві години щоденно займаєтьсяна муві, та два рази на тиждень тренується на справжньому коні. Німецького коня з цієї ж конюшні в Мюнхені, де вона тренується, також запропонував спортсменці її тренер Ентоні БроПеті. В цього коня дуже високі спортивні показники, 8 балів з 10. В перший раз цей зірковий тандем — Поліна і Беласко — виступавв Італії, і вже після того — вони разом на кожних змаганнях.

«У кожного коня свій характер, — розповідає Поліна про свого спортивного партнера, — і може бути так, що контакту немає. Перші мої змагання на Беласко були в березні, мені десь три місяці знадобилося, щоб відчувати себе комфортно на ньому. Перші змагання я дуже хвилювалася, бо не знала, як він себе поводитиме. В Аахені я йому вже довіряла на 100 відсотків. А так я гадаю, що 4-5 місяців треба, щоб відчувати себе комфортно на коні».

Виступ на CHIO Aachen були для юної спортсменки першими великими змаганнями. Вона готувалася до них приблизно три місяця, і це теж був сюрприз від її тренера. Полінавиступала на звичайних  змаганнях, і тренерипобачили її прогрес і запропонували спробувати себе у більш серйозних випробуваннях. За три місяці потрібно було підготувати абсолютно нову програму, цілий номер. Звісно, це було дуже складно, і всі думали, що дівчина виступитьсередньо, що для перших великих змагань вже було б непогано. Напевно, це стало мотивацією довести, що вона може виступити на рівні тих людей, які займаються вже по десять років і більше. З таким позитивним настроєм вершницязмогла підготуватися дуже добре. Щоб показати себе з гарного боку і якнайкраще представити Україну, під прапором якої вона, звичайно, виступала, вона кожного дня по чотири години займалася в залі і двічі на тиждень тренувалася на Беласко. Безперечно, їй хотілося більше тренувань з конем, але спортсменка розуміла, що коню потрібен відпочинок. Напередодні поїздки в Аахен вона відчувала, що зробила все, від неї залежне.

В Аахен Поліна їхала разом із тренером. Це була чудова поїздка, вони співали пісні в машині, жартували та обговорювали майбутні змагання. Аахен, в якому дівчина опинилася вперше, здався їй дуже красивим містом. Стоячи перед сліпучо-білою стайнею, прикрашеною кованими чавунними орнаментами і покритою блискучим черепичним дахом, вона дивувалася, наскільки красивою може бути стайня.

Цілий тиждень до приїзду спортсменів йшли дощі, але протягом змагань стояла чудова погода, ніби сама природа вітала вершницю з України.

«У мене був гарний настрій, — згадує Поліна. — Я починала свій день з танців та розтяжки, так я розслабляла та готувала своє тіло до змагань. Також я багато часу проводила з Беласко. Чистила його, годувала, приносила воду і намагалася бути якомога ближче з ним, щоб налаштувати ментально його та себе до змагань. Я намагалася, щоб ми з Беласко були як одне ціле».

І Поліні це справді вдалося. Тисячі вдячних глядачів стали свідками тріумфу юної вершниці з України, майже дитини, яка тільки-но оговталася від пережитого, і готуючись до змагань у гостинній, але чужій країні, виступила нарівні з дорослими, набагато тренованішими і досвідченішими вершниками. І тренери, і судді, і знавці кінного спорту впевнені, що це лише початок сходження дебютантки на Олімп.

Усю наступну зиму юна зірка та її вірний кінь Беласко готуватимуться до змагань, які пройдуть в Італії навесні, десь у період Пасхи, а потім, сподіваємось, знову CHIO.

«Я дуже хочу, але це останній рік в школі. І мені треба складати іспити. Я ще не знаю, як я все це буду робити. Дуже сподіваюся, що зможу все об’єднати та обов’язково поїду в Аахен».

Photo @spacecat.photoart