Рецензія на роман Олени Мордовіної «О пів на смерть»

Немає нічого більш реалістичного, ніж переплетення свідомого й уявного в романі «О пів на смерть» Олени Мордовіної.

Свобода — це не стрибати з гори вниз головою. Це право і можливість вчитися, працювати, мандрувати, кохати, здійснювати мрії — за покликом серця, а не під натиском штучних нелюдських законів. Після набуття незалежності українська молодь, як, в принципі, і всі громадяни країни, отримали довгоочікувану свободу. Але, наче риба після тривалого перебування поза водою, були дезорієнтовані.

Покоління 90-х — не «зірковий» час голених хлопців із бітами, які залякували незміцнілих бізнесменів. А народження та розквіт творчих особистостей, науковців, фінансових геніїв, тощо. Тих, хто прагнув відродити авторитет держави.

Ми, молодь 90-х, дихали справді першим вільним повітрям. Так, іноді з затяжкою не дуже якісної «трави», під американську, англійську чи скандинавську музику хіпі у перемішку з важкою готикою, альтернативним роком. Так, ми моталися містами, країнами, мов станціями метро. Вперше пірнали у «Механічний апельсин», намагалися зрозуміти тонкощі духовних площин Дона Хуана, вчили напам’ять Леонарда Коена. Дійсно, і це правда, спокуси 90-х зламали багато життів.

Подорож до Пітера головної героїні роману, причому неважливо, вона фізична чи уявна, — це іспит з дорослості, відповідальності за своє і чуже життя. Недаремно, в ті часи найпоширенішою настановою батьків була: «Коли ти щось замислюєш, починаєш робити, ти маєш знати, чим це може закінчитися». І божевільня — гідне місце, щоб зупинитися і струхнути мозок.

Сьогодні, коли рашистські агресори намагаються знищити нас, покоління українців 90-х з неабиякою наснагою захищають країну, бо добре пам’ятають зомбовану радянщину, як жити під її залізним крилом, як важко здобувається свобода. І як не хочеться своїм дітям лишити в спадок страхи і ненависть, в яких жили їхні батьки.

Тетяна Россіна