Огляд 97 номера журналу (серпень 2022 року)

Відходить у минуле розподіл українських літературних видань на україномовні та російськомовні. У зв’язку з військовою агресією Російської Федерації навіть міжнародні літературні журнали, які виходили за кордоном і традиційно вважалися російськомовними, починають публікувати тексти авторів українською мовою.

Такий важливий у літературному світі еміграції журнал KHRESCHATYK, який був започаткований 25 років тому і видається в Німеччині, з березня цього року приймає до видання твори українською мовою. Ось уже другий номер журналу (97 за загальним рахунком) вийшов двомовним, і це значно збагатило літературний зміст цього видання.

У цьому номері дуже багато Києва. Складна соковита філософська проза Бориса Руденка, короткі оповідання про Київ киянина Олександра Гальпера, який давно вже переїхав до Нью-Йорка, молода шалена, майже хармсівська проза Сашка Новікова, уривок із роману про Київ 90-х Олени Мордовіної, фантастичний роман Володимира Матвєєва. Поетичний Київ представляє неповторний і геніальний Олександр Кабанов — його добіркою відкривається номер. Київські поети Олександр Спренцис, Ігор Курилів, Андрій Гущин, Іван Кулінський, Олександр Моцар, Віталій Борисполець, Влад Дмитрієв і той самий Борис Руденко складають основний ландшафт цього номера. Примітними є також поетичні переклади киянина Павла Маслака.

З перших сторінок цього номера ми поринаємо у запаморочливу, вже звичну метафоричність поезії Олександра Кабанова, у його калейдоскопічне бачення світу. Однак війна оголила смисли, і ми нарешті виявляємо у давно знайомого нам поета той чарівний двигун, який рухає його творчість. Кожному, хто ставив питання, у чому секрет поезії Кабанова, поет у цій добірці цей секрет відкриває: «Гомер – последний поводырь, который ищет человека» (рос.). Нескінченний пошук людини – у собі, в іншому, у сусідові, у коханій жінці, навіть у кровному ворогові – ось вона серцевина цього калейдоскопа, навколо якої нескінченно розгортаються кабанівські поетичні містерії.

Зараз крізь призму війни все читається інакше. І йдеться не лише про те, як вона проходить крізь нас, крізь наші долі, що, безумовно, знаходить пряме відображення в текстах авторів, як, наприклад, у добірці «Військові зошити» Андрія Гущина. Але війна ніби фіксує все, що було «до», і прості побутові історії про життя довоєнного Києва перетворюються на скарби. Поет і прозаїк Олександр Гальпер, який давно мешкає у Нью-Йорку, відвідав рідні київські Нивки незадовго до війни, і його зворушливі короткі розповіді про мирне місто вже зараз викликають незрівнянну ностальгію. Ще далі від нас Київ 90-х, в який ми поринаємо, читаючи уривок з роману Олени Мордовіної «О пів на смерть» — і нас уже не стільки цікавлять сюжетні перипетії, скільки панорама київських історій, що відкривається перед нами, з минулого, що зникло від нас назавжди, як та гола стара жінка в тунелі коридору – у минулому столітті та тисячолітті, десь на Куренівці. «Запам’ятай місто таким / як бачиш його поки вона завертає за ріг / у твоїй уяві — й навіть у ній — не озирається / поки час не розколовся немов горіх  / розлітаючись навколо шматками безчасся…» (Іван Кулінський). Ще далі, за межами будь-якого часу, подібно до Марселя Пруста, проза справжнього метра української літератури Бориса Руденка – уривок з його роману «Очеретини на склі». Некваплива, густа європейська проза з гулкими відгомонами порожнечі та ледве вловимим сяйвом часу з-під тонкої павутини слів.

У вічній перекличці знаходяться Київ та Єрусалим, тому так органічно в цьому «київському» номері сприймається повість дивовижного ізраїльського автора Марка Зайчика – і про що б він не писав – про проспект Ешколя в Єрусалимі, про хайфську кав’ярню або про скотобійню в Рош-Аїні — вся ця топоніміка якимось містичним чином надає найвищого сенсу тому, що відбувається, нехай найбуденнішому. Ця повість про сьогодення, коріння якого глибоко загрузли в радянському минулому, і автор, як справжній дослідник, намагається простежити глибину і силу цього коріння, яке живить те, що продовжує відбуватися зараз, у наш час, проростаючи з іншого пласта реальності.

У воєнні та передвоєнні часи література взагалі наповнюється містикою. У цьому номері журналу знайшлося місце і відвертій містиці – фантастичному романові Володимира Матвєєва «Туга» – у традиціях киянина Булгакова, і маркесівському магічному реалізму. У військовій повісті Миколи Караменова «Розірваний пил» про спробу завоювання індіанського племені загоном капітана Доменіко Альмадовара йдеться далеко не про ту війну, яка відбувається зараз, проте волосся стає дибки, невидимий пісок починає скрипіти на зубах, коли перечитуєш сцени про полонених дітей, що страждають від спраги, ніби дія відбувається не в забутій Богом мексиканській пустелі, а в Маріуполі наших днів. І складно цього відчуття позбутися. Тепер ми дивимося крізь призму цієї війни. Ця повість настільки добре, класично добре написана — що навіть складно уявити, що її автор є нашим сучасником.

У рубриці «Переклади» ми знаходимо як знайомих нам Фрідріха Ніцше та Галактіона Табідзе (у перекладах Павла Маслака), Гюнтера Айха, Георга Тракля та Поля Целана (у перекладах Леоніда Бердичевського), так і авторів, про яких наш читач, швидше за все, чує вперше. Для багатьох читачів відкриттям стане бельгійський поет Паул Снук (1933-1981), представник руху експерименталістів, що виник у середині минулого століття у Нідерландах та Фландрії. Добірка його віршів представлена у цьому номері у чудових перекладах Анастасії Андрєєвої.

У розділі «Контексти» варта уваги літературознавча стаття Анни Багряної «Остання релігія» про митців з роду Бориспільців. У фокусі уваги авторки — художник Платон Борисполець, який творив та здобув визнання у ХIХ столітті, та його нащадок, поет Віталій Борисполець.

Загалом зміни, що відбулися з журналом KHRESCHATYK, безумовно радують. У ці складні часи KHRESCHATYK повністю зі своєю батьківщиною, з рідною Україною. Інакше й не могло бути, бо, як зазначено у «хрещатиківській» добірці Віталія Бориспільця:

Людина яка зреклася Батьківщини

висаджує дерева  

з засохлим корінням

насолоджується ароматом

паперових квітів

милується з того як по небу

з якого зникли зорі

шарпають лапами

безкрилі птахи

Їй затишно

бо в чужому світі

всім байдуже до того

що у тебе немає обличчя

Журнал KHRESCHATYK завжди мав обличчя, завжди має і матиме, тому що, незважаючи на емігрантське коріння журналу, у його творців є відчуття Батьківщини, є відчуття гідності та відповідальності перед великою літературою, перед своїм народом.

Остап Пономар